До питання метафоричності даоського трактату ІІІ століття "Книга Жовтого дворика" та її відлуння у ранньосередньовічній китайській поезії

DOI: https://doi.org/10.17721/1728-242X.2021.27.56-61

Анотація

Розглянуто питання метафоричності даоського трактату ІІІ ст. ʺКнига Жовтого дворикаʺ; простежено віддзеркалення даоських ідей (а також подібних буддійських) у традиційній китайській поезії на матеріалі творів Цао Цао, Ван Вея, Сикун Ту і Оуян Сю. Зокрема, виявлено, що метафоричність ʺКнигиʺ зумовлена одвічною традицією вбачати глибоку аналогію між мікро- та макрокосмом, відчувати споконвічну холічність усього сущого та інкорпорованість у неї людини. Ця метафоричність вбачається вже в назві ʺКнигиʺ, адже жовтий як колір центру, землі і дворик як внутрішнє закрите приміщення відбивають характерну для даосів ідею значущості крихітного центру в людському організмі, здатного керувати не лише всім організмом, а й Вищими Силами світобудови. Підкреслено важливість творення поезії в особливому зміненому стані свідомості, коли митець, відчуваючи єдність з усім сущим, здатен поринути в трансцендентне буття і наблизитися до Дао. На прикладах творів ранньосередньовічної китайської поезії продемонстровано вплив висвітлених у трактаті ʺКнига Жовтого дворикаʺ концептуальних даоських і буддійських уявлень та постулатів, який полягає, по-перше, у важливості поняття порожнечі для самовдосконалення даоського адепта та встановлення зв'язку індивіда зі Всесвітом; по-друге, у розумінні буття поета і його творчого стану в особливому трансцендентному стані на межі буття й небуття, що відповідає прагненням даоського адепта побачити власний внутрішній світ наче збоку; по-третє, у можливості проведення паралелі між світом людей і макрокосмом загалом; по-четверте, в наявній у поезії символіці мандрів як невіддільної частини даоської концепції трансцендентної подорожі "внутрішнім ландшафтом" людини.